Серед псевдоепіграфів (апокрифів) саме Книги Еноха викликали у перших християн особливий інтерес, і, як можна вважати, ці твори з їх апокаліптичними, есхатологічними ідеями та образами, грізними пророцтвами про майбутній Кінець днів і великий Суд, вірою в спасіння праведників радість і вічне життя, мають пряме відношення до генези нового віровчення, до виникнення однієї зі світових релігій.
Також і зараз, у наші дні збільшення у світі зла, збіднення кохання, великої кількості воєн і конфліктів, переселення народів, контактів із так званими «НЛО» та «НЧР» змін клімату, землетрусів і глобальних катаклізмів, які охоплюють все більше і більше наше людство, Книги Еноха викликають у останніх християн особливий інтерес.
Справа в тому, що багато з того, що було для стародавнього Допотопного світу повсякденним, становило його безперечну реальність і обов'язкову умову існування в тих, давніх його історичних обставинах, але при цьому відсутнє в нашій нинішній дійсності – легко сприймається сучасником як легенда чи казка.
Але якщо чогось немає зараз, тут, у нашому світі, то це зовсім не означає, що цього не було раніше, у давнину, оскільки ми живемо в умовах іншої реальності, іншої історії. В даний час в епоху глобальних змін, нам необхідно повернути історичну пам'ять, для чого необхідно постаратися подолати гордовитість суджень і не вважати народи, які жили до нас, дурніші за нас, оскільки за багатьма позиціями вони були ґрунтовніші за нас, мудріші, проникливіші і серйозніші.
Вивчаючи Старий Завіт, вчитуючись у рядки Книги Буття, проникливий і уважний читач завжди замислювався: що ж такого неймовірного мали зробити допотопні люди, щоб Господь був змушений покласти межу їхнім беззаконням і всіх винищити водами Потопу? Невже народи, що народилися пізніше і заснували великі держави магічних цивілізацій з їхнім культом язичницьких «богів», кривавими людськими жертвами, жорстокими війнами, храмовою розпустою та іншими релігійними мерзостями, виявилися все ж таки більш «праведними» перед Божим лицем?
Про те, що це не так, свідчить Писання: «Коли [після Потопу] почали розмножуватися ті, що мешкають на землі, і помножилися сини та народи і покоління багато, і знову почали вдаватися до безбожності, більш ніж колишні »(3-я Книга Ездри, 3, 12).
Що ж тоді особливого і непробачного вчинили люди допотопної цивілізації, що спричинило їхнє поголовне жорстоке знищення? Яка таємниця цього непробачного гріха і в чому вся непомірна тяжкість їхнього злочину? Про цю таємницю, як і про багато іншого, важливе і повчальне і розповідає нам Книга патріарха Еноха!
Говорячи про затребуваність цієї унікальної Книги Еноха, треба добре розуміти, що історіографія настільки давніх, допотопних часів практично відсутня. Понад сім тисяч років минуло від створення перших двох людей і близько половини років зовсім втрачено для історії.
Книга Еноха справедливо вважається найбільш значущим апокрифом Старого Завіту та одним з найунікальніших джерел знань про допотопний період життя людства. Вона містить ґрунтовну розповідь про найдавніший період життя занепалого людства, про далеку та трагічну сторінку людської історії – про епоху велетнів.
Тлумачення допотопної історії за версією Книги Еноха, а також Книги Ювілеїв (Мало Буття), має найдавнішу традицію та велику географію подібних описів подій, що збереглися в переказах багатьох народів землі. Вважають, що Книга Еноха входила в так звану юдейську міжзаповітну літературу, тобто в досить великий «пласт єврейських писемних джерел, складених з ІІІ століття до Р.Х., тобто після остаточного формування Старого Завіту і початку формування Нового Завіту». Безсумнівно й те, що першоджерела тексту цієї книги мають значнішу, можна сказати, надзвичайну давнину.
З настанням часів Нового Завіту доля Книги Еноха виявилася не надто благополучною. На засіданні Синедріона у місті Явні старозавітні книги розділили на канонічні та неканонічні. Число канонічних книг було зведено до двадцяти чотирьох, за кількістю букв єврейського алфавіту.
Це рішення Синедріона, звичайно, не було безумовно авторитетним для християнських громад, що народжуються. У той же час, іншими джерелами старозавітної писемної спадщини Церква Христова не могла володіти. Крім того, «у юдеїв Олександрії в передновозавітний час було прийнято Олександрійський канон Старого Завіту (у грецькому перекладі – Септуагінта), який і ліг надалі в основу християнського канону Старого Завіту».
Критична оцінка іудейського канону, аналіз прийнятих і відкинутих текстів було проведено кілька століть. Але, знову ж таки, аналізувалося здебільшого те, що раніше вже було відібрано юдейською Церквою, і навряд чи це може бути визнано правильним. Іудейська Церква розіп'яла Спасителя, пізнала гнів Божий у знищенні Єрусалимського храму, втратила Святе місто. Народ Старого Завіту втратив будь-яке право на Божу спадщину та володіння істиною, бо «Бог дав їм дух приспання, очі, якими не бачать, і вуха, якими не чують» (Рим.11,8), і «дотепер… покривало лежить на серці їх» (2Кор.3, 15).
Крім того, слід розуміти, що прямі месіанські глави Еноха, що докладно описують майбутнього у славі «Сина Людського», у контексті виникнення християнства не могли не породити у іудейської верхівки активного відторгнення Книги Еноха. Так чи інакше, але навіть маючи ярлик неканонічності, Книга Еноха дожила до християнських часів і мала великий авторитет.
Цитати та образи Книги Еноха наповнили Святе Євангеліє та активно використовувалися давніми християнськими письменниками – отцями Церкви. Наприклад, Афінагором, у Климентинах (VI, c.13), Климентом Олександрійським (Strom.VI, c.1), Тертуліаном (Apol., c.22), Лактанцієм (Instit. div.II, c.15) і навіть «освіченим» іудейським істориком Йосипом Флавієм (Antiq. Iud.1, c.4).
На жаль, у пізніші часи ставлення до Книги Еноха суттєво змінилося, «зречений» текст її виявився практично недоступним християнським богословам Європи. Книга Еноха була забута і лише 1773 року несподівано виявилася у складі ефіопської Біблії, де ніколи не виключалася з церковного канону. Текст її зберігся в повному обсязі ефіопською (амхарою) мовою, у подвійному перекладі з арамейської або давньоєврейської через грецьку.
Історична справедливість і ряд обставин, що відкрилися, вимагають неупереджено вникнути в суть інформації, що збереглася в Книзі патріарха Еноха, провести її критичний аналіз і оцінити справедливість пред'явленого їй звинувачення в неканонічності.
Для того, щоб зрозуміти актуальність такої стародавньої і на багато тисячоліття «забутої» Книги Еноха для нашого сучасника, що нам думає, нам доведеться звернутися до витоків проблеми, до перших сторінок Книги Буття. Це необхідно тому, що історія створення світу і трагічна історія Едемського гріхопадіння людини невіддільна і безпосередньо пов'язана з усім тим, що далі відбуватиметься з родом людським, з тим, про що, власне, і розповідає нам Книга «Еноха праведного сьомого від Адама». І це цілком закономірно, бо «для пізнання людської природи потрібно спочатку поринути у таємницю створення світу». Крім того, «якщо ми не пізнаємо, якими нас створив Бог, то не будемо обізнані і про те, як нас змінив гріх».
Олександр Васильович Смирнов (1857, Симбірська губернія – 1933, Самара) – духовний письменник, митрофорний протоієрей, випускник Казанської духовної академії, професор богослов'я у Казанському університеті. Відомий своїми виданнями ряду старозавітних апокрифів, духовний письменник.
Ігор Якович Лосієвський (нар. 1957, м.Харків) - український документознавець, бібліотекознавець, літературознавець, бібліограф, поет. Лікар філологічних наук (1999). Заслужений працівник культури України (2007). Завідувач науково-дослідного відділу документознавства, колекцій рідкісних видань та рукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім.В.Короленка, професор кафедри інформаційної, бібліотечної та архівної справи Харківської державної академії культури.
Сергій Сергійович Аверінцев (1937 - 2004) - радянський та російський філолог, культуролог, анагност, історик культури (зокрема християнської), філософ, літературознавець, бібліст, перекладач та поет. Великий фахівець у галузі вивчення історії античної та середньовічної літератури, поетики, філософії та культури, російської та європейської літератури та філософії культури XIX-XX століть, поезії Срібного віку. Член-кореспондент АН СРСР (з 1987) та дійсний член РАН (з 2003) з Відділення історико-філологічних наук (Секція мови та літератури). Іноземний член НАН України.
Валерія Марленівна Хачатурян (нар. 1957, Москва, СРСР) - кандидат філологічних наук, доктор культурології, старший науковий співробітник Російського інституту культурології, завідувач Центру теорії та порівняльної історії цивілізацій ІВІ РАН.
Зміст книги Книги Еноха. Таємниці Землі та Неба. Олександр Смирнов
І.Я.Лосієвський. Неканонієрова мудрість
Книга Еноха. "Ефіопський текст". Переклад О.В.Смирнова
Коментарі та примітки. І.Я.Лосієвський
Книга Еноха Праведного. "Слов'янський Енох". Коротка редакція Переклад С.С.Аверинцева
Коментарі та примітки. С.С.Аверінців
Книга святих таємниць Еноха. "Слов'янський Енох". Повна редакція Фрагменти. Переклад В.М.Хачатурян
Коментарі та примітки. В.М.Хачатурян
Іудейські апокрифічно-апокаліптичні книги. О.В.Смирнов
Огляд пам'яток юдейської месіології. О.В.Смирнов
Короткий огляд Книги Еноха (Ефіопський текст). І.Р. Тантлевський
Джерела монотеїзму. Д.В. Щедровицький
Перекази про Сад у Книзі Ісполінов. А.А. Орлов
Про особливе значення Книги Еноха для християн. А.Ю. Комогірців
Історія поступового проникнення людини в істину всесвітнього буття завжди вагалася між вірою у можливості розуму та прагненням знайти одкровення згори. Серед таких одкровень почесне місце посідає Книга Еноха, одного з дванадцяти старозавітних патріархів, «сьомого від Адама» та прадіда Ноя.
Книга Еноха не увійшла до іудейського канону, але це не завадило їй стати популярною вже в найдавніші часи. Традиції шукачів таємного знання були підхоплені вченими-алхіміками Ренесансу, розенкрейцерами, масонами - аж до сучасних уфологів, які вивчають за «Книзою вартових» історію контактів людини з космічним Розумом. В їхніх очах Енох - хранитель таємниць Землі та Неба, пророк і свідок того, що не було явлено більше нікому зі смертних.
Можна по-різному ставитися до цих одкровень, записаних чи не сучасником Олександра Македонського, але збагнути сенс символіки, обрядів і потаємних творів учених-містиків та членів таємних товариств без знайомства з цією книгою буде незрівнянно важче.
Книги, що складають Біблію, і книги-супутники, які не поступаються багатьом з них у давнину (а на переконання поколінь їхніх шанувальників, що давно пішли, і в святості), увібрали в себе багатотисячолітній людський досвід Споглядання і Творення, великий духовний досвід наших предків. Але яка різна доля у тих та інших!
Книги Біблії - наче жителі укріпленого міста, що живуть під захистом потужних фортечних стін: їм не страшні набіги Часу, зміна епох, соціальні катастрофи. Поки є віруючі, поки живі люди, які не мислять себе без Біблії (а, судячи з результатів всіляких опитувань, це головна і часто єдина книга, яку б узяв із собою на безлюдний острів Робінзон Крузо початку III тисячоліття), ці тексти збережуться. Вони визнані Богонатхненними або принаймні священними, шанованими і святими книгами (як так звані «Неканонічні» книги Старого Завіту).
Однак збереглися й інші – ті, що опинилися поза «містами-фортецями», якими для біблійних текстів стали іудаїзм та християнство. Деякі з них спочатку були зараховані до Святого Письма і як би «пройшли поряд» із давньоєврейським Каноном, який тоді ще створювався. Пізніше їх відкинули, включили до списків «псевдоепіграфів», спробували знищити та приректи забуттю. І все таки...
