Апокрифи, тобто «приховані», «заховані» - від грецького слова apokrufoj (апвокрюфос) - «таємний, потаємний»; так називаються книги, що стосуються кола «околобіблейської» літератури, які з якоїсь причини були відкинуті як недостовірні або не призначені для загального читання. Біблійні апокрифи, такі як Книга Еноха, Заповіт дванадцяти Патріархів, синів Якова, Вознесіння Ісаї, Книга Ювілеїв (Мало Буття), Одкровення Ісаї, Одкровення Варуха та деякі інші, збереглися в ефіопському перекладі Біблії (язиком геез).
Фрагменти деяких з них знайшли в Кумрані. Частина ж їх дійшла до нас церковнослов'янською, коптською, сирійською, вірменською, арабською та іншими мовами. Ці книги надзвичайно цікаві, а багато хто з них доносить до нас чисте і неушкоджене Божественне вчення. Колись вони були вилучені та відкинуті як такі, що не відповідали певним догматичним положенням, хоча до цього мали широке поширення.
Апо́криф (від др.-грец. ἀπό-κρῠφος — «прихований, потаємний, таємний» др.-грец. ἀπο- — «приставка зі значенням: минулого» + др.-грец. κρύφος, κρυφός, κρυπτός — твір релігійної літератури (іудейської та християнської), переважно присвячений подіям та особам Священної (ветхо- та новозавітної) та церковної історії, не включений до канону Церквою (а старозавітний апокриф — також і іудейською синагогою).
Таке розуміння апокрифу стосовно старозавітних апокрифів використовується в православ'ї та католицизмі. При цьому в Православній церкві книги, які не входять до складу іудейського канону, але входять до складу православної (не загальнохристиянської) Біблії, називаються не апокрифами, а неканонічними книгами.
У протестантизмі та юдаїзмі терміном «апокрифи» називаються так звані неканонічні (другоканонічні) книги, які входять до складу Старого Завіту в православ'ї та католицизмі, але не входять до єврейської Біблії. Книги, звані апокрифами у православ'ї та католицизмі, у протестантизмі називаються псевдоепіграфами.
Зміст апокрифів часто ставав Священним Переданням Християнської церкви. Так, на думку Володимира Лоського, джерелом Священного Передання можуть бути і християнські апокрифи: «Церква вміє витягти з них те, що може повнити та ілюструвати події, про які замовчує Писання, але які Передання вважає достовірними». Апокрифи нерідко претендують на велику «істинність» порівняно з канонічними книгами.
Ліберально-протестантський вплив на християнську теологію, і на біблеїстику зокрема, узвичаїв стійку назву для Священних книг – псевдоепіграф. Відтепер усі тексти Писання, які віруюча людина нерозривно пов'язувала зі святими іменами великих подвижників давнини, оголошувалися фальшивими, або, для більшої наукоподібності – псевдоепіграфами. На думку багатьох богословів, такий підхід дуже обмежений і не дозволяє повною мірою залишатися на ортодоксальних позиціях сприйняття Писання як прямого і надприродного одкровення з боку Бога, дарованого Його обранцям.