Архієпископ Сімферопольський та Кримський Лука (Війно-Ясенецький), доктор богослов'я, духовний письменник. Доктор медичних наук, хірург, учений, автор праць з анестезіології та гнійної хірургії.
Валентин Феліксович (Війно-Ясенецький), народився у Керчі у 1877 році. Він був третьою дитиною у сім'ї, а всього дітей було п'ять. 1889 року родина Войно-Ясенецьких переїхала до Києва, де Валентин закінчив два освітні заклади: гімназію та малювальну (художню) школу.
1898 року Валентин вступив до Київського університету, на медичний факультет. Навчався добре і випустився з університету у 1903 році. Перед ним могла відкритися гарна кар'єра, про яку багато, менш талановитих однолітків могли лише мріяти, але майбутній святитель став земським, «мужицьким» доктором.
Під час російсько-японської війни очолив відділення хірургії при шпиталі Київського Червоного Хреста, розгорнутому в Читі. На цій посаді В. Войно-Ясенецький набув колосального лікарського досвіду.
У період з 1905 по 1917 рік він працював у міських та сільських лікарнях, у різних регіонах країни: у Симбірській губернії, потім у Курській, Саратовській, на території України, нарешті, у Переславлі-Заліському.
В 1908 Валентин Феліксович прибув до Москви, влаштувався в хірургічну клініку Дьяконова екстерном. У 1916 році закінчив писати та з успіхом захистив докторську дисертацію.
З 1917 по 1923 він жив у Ташкенті, працював у Ново-Міській лікарні хірургом. Своїм досвідом ділився з учнями та викладав у медичній школі згодом реорганізовану на медичний факультет. У цей період серйозним випробуванням для В.Войно-Ясенецького обернулася смерть коханої дружини, яка померла від туберкульозу в 1919 році, і залишила без материнського піклування чотирьох дітей.
1920 року Валентин Феліксович прийняв пропозицію очолити кафедру в Державному Туркестанському університеті, нещодавно відкритому в Ташкенті.
Окрім виконання службових та сімейних обов'язків у цей період він брав активну участь у церковному житті, відвідував збори Ташкентського братства. Одного разу, після вдалої доповіді В.Войно-Ясенецького на церковному з'їзді, Ташкентський єпископ Інокентій висловив йому побажання, щоб він став священиком. Войно-Ясенецький, який не думав про такий варіант свого життєвого шляху, раптом відповів архієрею без зволікання, що згоден, якщо це завгодно Богу.
У 1921 році він був присвячений сан ієрея. Ставши священиком, отець Валентин отримав призначення до місцевого, ташкентського храму, де й служив. При цьому він не переривав ні лікарської, ні викладацької практики. У 1923 році отець Валентин, керований ревнощами і благочестям, прийняв чернечий постриг.
Наприкінці травня того ж року ієромонах Лука був таємно поставлений на єпископа Пенджикента, а за кілька днів його заарештували через підтримку ним лінії патріарха Тихона. Висунуте проти нього звинувачення приписувало йому контрреволюційний зв'язок з оренбурзькими козаками та співробітництво з англійцями.
Якийсь час заарештований святитель перебував у в'язниці Ташкентського ГПУ, а потім його доставили до Москви. Незабаром йому дозволили мешкати на приватній квартирі, але потім знову взяли під варту: спершу до Бутирської в'язниці, а згодом — до Таганської. Потім його відправили на заслання на Єнісей.
В Єнісейську він служив удома. Крім того, йому дозволили оперувати, і він врятував життя та здоров'я багатьом людям. Кілька разів святителя переводили з одного місця до іншого. Але й там він використав усі можливості для служіння Богові та лікування людей.
Після закінчення заслання, єпископ Лука повернувся до Ташкента, служив у місцевому храмі. У травні 1931 року він зазнав чергового арешту і провівши кілька місяців у в'язниці, був відправлений на заслання до Архангельська терміном на три роки. В Архангельську він також займався лікуванням хворих.
Повернувшись із місць ув'язнення, в 1934 році він відвідав місто Ташкент, а потім оселився в Андижан.
У грудні 1937 року відбувся новий арешт. Святителя Луку допитували кілька діб поспіль, вимагали підписати заздалегідь підготовлені слідством протоколи. У відповідь він оголосив голодування, відмовившись підписувати те, з чим не могла погодитися його християнська совість. Настав новий вирок, нове посилання, цього разу — до Сибіру.
З 1937 по 1941 рік засуджений єпископ жив у містечку Велика Мурта, біля Красноярського краю. З початком Великої Вітчизняної війни його переселили до Красноярська і залучили до лікування поранених.
1943 року святитель зійшов на Красноярську архієпископську кафедру, а через рік його призначили архієпископом Тамбовським та Мічуринським. У цей час ставлення влади до святителя, начебто, змінилося. У лютому 1946 року, за наукові розробки в галузі медицини, він отримав державну нагороду — Сталінську премію.
У травні 1946 року святитель Лука став архієпископом Кримським та Сімферопольським. В цей час почала прогресувати хвороба його очей, а в 1958 він повністю осліп. Однак, як згадують очевидці, у цьому стані святий не лише не втратив бадьорості духу, а й не втратив здатності самостійно приходити до храму, прикладатися до святинь, брати участь у богослужінні.
11 червня 1961 року Господь покликав його у Своє Небесне Царство. Поховали святителя на Сімферопольському цвинтарі.
Після себе він залишив низку наукових і богословських робіт, серед яких: Наука і релігія, Дух, душа і тіло, Про виховання дітей, Євангельське злато, Бесіди у дні Великого посту та Страсної седмиці, Про сім'ю та виховання дітей, Великдень Господній, Проповіді, Тлумачення на молитву святого Єфрема Сирина, Я полюбив страждання, Принесемо Тобі нашу любов.
